Люди на території Микуличина поселилися з незапам’ятних часів. Підтвердженням цього є знайдене кам’яне ядро. Перша письмова згадка про населений пункт – 1412р. Микуличин позначений на карті французького інженера Боплана в 1650р., де вперше подано докладну топографію тодішньої території України.
На урядових печатках Микуличина в 19-20 ст. зображують коня, іноді навантаженого дерев”яними бочівками, т.зв. бербеницями. Він став своєрідним гербом населенного пункту. Один з найперших ресторанів на Гуцульщині згадується в 1879 р. в Микуличині. Його називали католицьким - вірогідно, власником був поляк.
У 1901 році в Микуличині відкритий 1-й український готель: 2-х поверхова вілла з гостинною та 8-ма кімнатами.Відомий краєзнавець В.Клапчук вважає одним з найстаріших лісопильних підприємств в регіоні микуличанський тартак в урочищі Форещик, який функціонував в 1787 р. Ще один тартак був на млинівці в урочищі Фальчі в 1842 р. Згодом в селі працювали державний тартак ”Микуличин”, тартак "Г.Собель і син", фабрика дерев'яної маси "Бескид". В останній, зокрема, пресували стружку для упаковки скляних та фарфорових виробів.
В середині 19 ст. В Микуличині функціонувала скляна гута Г.Рогана, де виробляли листове скло та пляшки
Для транспортування лісу з урочищ Поляниця Чемигівська, Копчин в 1910-1944 рр. була побудована вузькоколійкаа довжиною 20,9 км. Нею також радо користувались туристи, щоб оглянути чудові панорами довколишніх гір.
В Микуличині побувало багато видатних особистостей, зокрема український письменник Василь Стефаник, Богдан Лепкий, Іван Франко, викладач Львівської політехніки Тадеуш Об мінський.
Легенда про Микуличин Гуляв боярин Микула із своїм військом по горах. Але одного разу забарився Микула. Обступило його військо вороже на високій горі, з усіх боків обступило. Нема де дітися. Та військо Микулене та й сам Микула не мали страху. Заспівали вони тоді патріотичні свої пісні. Їх спів, неначе грум великий, покотився по всіх горах – над Говерлою, над Прутцем, на Прутом. По всіх плаях карпатських. Перестрашилося вороже військо того співу, а їх старший наказав схопити Микулу. І забряжчали мечі, затріщали кульчиги, і полилася свіжа крівця ворогів. Б’ється, б’ється Микула, руба ворогів у пень, а кінець краю не видно: багато було воріженьків, та не перестрашився Миколу, вибіг він на гору, що над річкою, став над нею і сміється з ворогів, а ті аж зубами скрегочуть. Кинулись на гору до нього, а він усіх їх перебив. І цю гору стали називати Микулинкою, а село – Микуличин